До вчора я не знала іх назву.

Вони росли  високими пагонами під вікнами нашого дому та зацвітали на початку серпня.

Яскраво – сонячні, жовті вузенькі пелюстки.
Тоненькі, ніжно-зелені листочки.
Вісники дорослішого життя!

Щороку,
не впевнена,
ні в минулому, 
ні в сьогоденні,
ні в майбутньому, 
я завжди знала, що вони зацвітуть.

Що батько стоятиме з величезним букетом.
Що мама готуватиме щось смачненьке.
Що я нетерпляче чекатиму чуда!
Бо коли ж іще, як не сьогодні?

Чуда не буде…

Восени, на стверділих стовбурах тих самих квітів, ми викладатимемо рядами боровики, бабки, красноголовці. Пагони-прутики не даватимуть прилипнути до блят грибам, котрі сохнутимуть в печі.

Хата натягатиметься запахом соснових дрів, висушених грибів і пізньої осені…

Усе в житті має мати призначення, думатиму я. Квіти під вікнами не просто так, для радості.

Чудес не буває

❤

Проте
Життя цікава річ.
Квітам у ньому обовязково бути –
Просто так, несподівано і без причини.
Або за твоім власним бажанням!
Дякую тобі, всесвіте!
За чудеса

#дарункизнебес

Коли надходило літо, ми їхали до бабці. 

Прошу пана, спиніться нам в Липах – зверталася мама до водія, і посміхалася якось неймовірно по-іншому, по Галицькому. 

Ми вибиралися з усіма клунками з автобусу на перехресті і глибоко вдихували.

Липи…

Довга дорога до села з могутніми старими деревами по обидва боки. 

Двері в твою власну дитячу казкову Нарнію, переповнену неймовірно солодким запахом літа.

Майже вдома…

Ти заглиблювався в тунель з щироченних стовбурів і переплетеного віття і котився до «Гайку», потім тягнувся з стогоном під гору, а потім завмирав…

Маленьким, з висоти горба, ти раптом тримав на долоні 4 села, величезний Бережанський став, різнобарвні клапті людських земельних наділів і Ли‘сицю, гору з найсмачнішими в світі суницями.

Ух ти!!!

Мама спинялась. 

Перепочиньмо, казала.

Цілувала нас в чоленька і посміхалась.

Тепер ще трошки, і точно вдома!

Липи були позаду…

Мама попереду…

Ти – на горі

цілого

світу

❤

☘️☘️☘️

Багато речей назавжди залишаться для мене тут чужими.

Але, коли липи цвітуть у Торонто, я вдома…

☘️☘️☘️

#галицькийбалак

#поліськийговір

#напівгаличанка

#напівполіщучка

#загубленапоміжсвітів

#вашамама

#tbt

Собаче життя в селі тяжке.
Може тому, що і сільське життя часто собаче…

Пес сидить на ланцюгу і сенс життя у нього один – бути злим.
Гавкай, гарчи і відлякуй того чужого за ворітьми – хто б то не був.

Інша справа – Аза.
Не пес вона була зовсім.
Аза була та ще собі загадкова жіноча особистість !

Гуляла сама по собі.
Кохала сама по собі.

Сама по собі вибирала на кого бути злою, а кому дозволяти себе за хвіст тягати.

Аза була інша.
Вона була наша.

Розуміла хто в хаті є хто:
ставилася з повагою до батька,
слухала коли треба нашу маму,
дивилася крізь «пальці» на мене
і
любила Іринку…

Стрибала, коли сестрі було радісно,
Плакала з нею, коли їй було сумно,
Добровільно їй належала
і не прагла іншої долі,
аніж любити
безмежно
віддано
її

☘️☘️☘️

Іринка принесла її додому зранку.
Хтось хотів втопити щеня, бо мало нещасну долю народитися дівчинкою…

Сестра стояла в дверях сіней, зарюмсана від сліз і по коліна в болоті.

6 річна мала, з двома темно-карими очима, повними гніву між нахмурених брів, не благала, а заявляла: Виженете щеня, виганяйте мене!!! Піду з ним в світ!!! Щоб знали!!!

І всім стало страшно…
Ніхто не хотів щоб дитина «йшла у світ»

☘️☘️☘️

Завжди бажала вам обидвом любові.
Щирої і безмежно відданої.
Такої, щоб назавжди

Дякую, що чекали так довго на «так» від нас усіх, таких невиправдано-безглуздих скептиків-дорослих.

Вітайте – Чуб!

«Because failure isn’t an option if success is just a matter of more effort»
W. Bruce Cameron, A Dog’s Purpose

#besttukasmoments
#welcome #чуб
#becauseisaidiwould
#kids #love
#siblingsmanagementguru

• Мам, а тебе хто навчив їздити?
• Тато
• А коли
• Мені 10 чи 12 було… Треба було мати силу піднести ровер
• А я в 7 силу маю. Дивись!
• Мій ровер не був такий легенький як твій!
• А який твій був?
• Великий
• Який великий?
• Дуже великий. Такий великий, що ноги мої до педалей не досягали навіть коли мені 10 виповнилось. Тому я мусила вчитись їздити під рамою.
• А то як?
• Ну от дивись. (Малюю) Оце «Україна». Ровер. Для дорослих він. Оце рама. Оце сідло. Оце, як сісти на сідло, то ноги твої ось тут теліпаються. Їхати ніяк не поїдеш. Як педалі крутити? Але як залізти під раму, міцно вчепитися за кермо і після 1537 з гуркотом падінь об землю навчитися тримати рівновагу – таки поїдеш! А потім, не тільки поїдеш – а і тягатимеш: бульбу з поля; гриби-ягоди з лісу; траву для 300 кролів з колгоспу….

Довга пауза

• Якби я була ти, я б не вчителем стала, а будувала б дітям ровЕри. Щоб діти маленьку «Україну»мали…

Друга пауза

• 300 bunnies! So cool!!!

Третя пауза

• А що таке колгосп?

☘️☘️☘️
Хіба його намалюєш, колгосп…

Колективне життя, де діти мали найкраще в світі радянське дитинство…

Під рамами не під силу тяжких велосипедів
☘️☘️☘️

Галичина:

*Ровер – велосипед

*на ровЕрі – наголос на другий склад

☘️☘️☘️

Полісся:

*Ровер – велосипед

*на рОвері- наголос на перший склад

*Бульба – картопля

☘️☘️☘️

#галицькийбалак
#поліськийговір
#напівгаличанка
#напівполіщучка
#загубленапоміжсвітів
#вашамама
#tbt

Вкладених доріг в селі не було.

Були рови…
Дві коліі хребтом прорізані лісовозами через все село.

Їх гуркіт чути було здалеку. 
Шиби на вікнах починали дзвеніти і давали знати – час ховатися. 

Ти біг за браму і крізь шпарку дивився на монстрів, котрі гарчали, випускали дим і викидали болото з-під коліс на всі боки. Дитячі коліна трусилися разом з шибками на вікнах. Серце вистрибувало. Ти майже не дихав. Очі не кліпали. Дивився. 

Могутність лякала і заворожувала.
Зі своєї дитячої висоти ти вірив – немає там ні водія, ані керма! Саме воно їде – величне і потужне чудовисько!

Ти не відчував себе в небезпеці, ба швидше усвідомлював, який маленький ти є і яким монстросно-великим світ навколо тебе може бути.

Закриваючи небо димом і величчю, чудовиська тягнули ліс на Білорусію, Литву і ще хто-зна куди.

Гуркотіли.
З одного кінця світу в інший.
З твого – в чийсь…

Той світ був невідомий. 
В твоєму ж були глибокі рови.
Вони наповнювались недільним дощем. 

І тоді ставалось ще одне диво- ніхто з нових друзів не розумів, що ти говорила, але всі звідкись знали, що робити, коли ти вигукувала «лізем в калабаню!!!» 

❤️

☘️☘️☘️

Через 35 років, у вже іншому невідомому світі, я дивитимусь на тебе 7-річну. 

Ти схлипуючи плакатимеш, тупотітимеш чоботами і нарікатимеш, що труба занадто швидко засмоктала твою найріднішу в світі калабаню.

Зруйнований день, казатимеш ти, через варятську трубу зруйнований день! 
😭😭😭😭😭😭😭😭😭😭😭😭

Дощ прийде знову, обійматиму я тебе…
І посміхатимусь…
І буду думати про рови..
І про калабані, життям в тижні..

☘️☘️☘️

Усім, кому потрібно, обіймаю ❤️

☘️☘️☘️

☘️☘️☘️
Галичина:
*Калабаня – калюжа
*Варятський – дурнуватий

☘️☘️☘️
Полісся:
*Брама – ворота

☘️☘️☘️
#галицькийбалак
#поліськийговір
#напівгаличанка
#напівполіщучка
#загубленапоміжсвітів
#вашамама
#tbt

Коли гості приходили до хати, перше що впадало їм в очі були кафельні п‘єци.

Вони стояли в куті кожної кімнати і як монументи виблискували від вечірнього променя, що відбивався на них.

Кожен кафель виглядав таким самим на віддалі.
Темно-шоколадного кольору вибиті квіти, рівними рядами один над іншим майже до самої стелі. Проте, коли ти по-дитячому тулився до теплої поверхні, ти помічав – немає жодного ідентичного.

Полупаний листочок. 
Потрісканий обідок. 
Відколений край.

Кожен мав свою особливу імперфектну відмінність, котра відкривалася довгими зимовими вечорами лише тобі.

Ти гладив їх поверхню дитячою рукою, відчував тепло і сітку дрібненьких тріщин, котрі, як зморшки на обличчі були виключно чиїмось…

Батько завжди водив гостей по хаті і розказував, як пє’ци працюють. На відміну від «покалєних вапном» поліських «груб», п’єци були чимось дивним і незвичним в околиці. Гості хотіли знати, як вони працюють. Відтягали шуберт. Відсували бляти. Човгали руками догори донизу…

Я нервувала.
Скільки можна. 
П‘єц, як п‘єц, що його мацати?

А коли огляд нарешті закінчувався, ішла і пригорталася в куточку до кахелю. Відкривала книжку і бурмотіла: все одно не зрозуміють…

Бо пє‘ци насправді були містичним третім виміром, що поєднував два світи: той де ти чулася вдома, і де мусила бути вдома…

❤️
Усім, кому потрібно, обіймаю
❤️

☘️☘️☘️
Галичина:
*П‘єц – піч
*Кафель- кахель
*Шуберт- засув до комина
*Блята- металева плита, на котрій готували їсти 
*Мацати – чіпати

☘️☘️☘️
Полісся:
*Покалєний – побілений
*Груба – піч

☘️☘️☘️
#галицькийбалак
#поліськийговір
#напівгаличанка
#напівполіщучка
#загубленапоміжсвітів
#вашамама
#tbt

☘️☘️☘️
Старбакс на Дандас. Полупаний кафель на стінах. Двері в третій вимір між усіма моїми світами ❤️

#Wonderday

What is a wonder day and why should you start scheduling them?

A couple of years ago I was organizing a conference with the biggest name in North American HR world – David Ulrich.

This man (aside from his incredible thinking mind and possessed knowledge) amazed me with his humanity and ability to see people – no matter who they are and what the do.

When we had a conversation I asked him for professional growth advice, and he said to me, “Start scheduling wonder days” and explained:

A wonder day is a day when you don’t plan what you will do. It’s a day for you to go to places where you have not been yet and observe…

Observe how people talk, behave, do things. How they lead their businesses. How they create their lives.

Wonder days are the days when you give yourself time to think and see others.

Not to judge but to feel. Wonder.

I did.

I must say these have been some of the most mindful days of my life so far.

These days have given me perspective. I was able to get clear – in my thoughts, with my ideas – on my directions in life.

☘️☘️☘️

Open your calendar and schedule 4 wonder days over the year, and you will see yourself.

Do not skip to the next post!

Open your calendar and do it right now.

And then, when the day comes, go and

W

O

N

D

E

R

❤️

Усім, кому потрібно, обіймаю ❤