ЇЇ не було.
Була верхня ліва шухлядка в серванті. А в ній, в загорнутому полотні, бабцині коралі.

Мені малій було тяжко визначити їх колір.
Якось впотайки, показуючи їх старшій сусідці-подрузі, спитала:
-Який то колір?
-Рижий? – визначила вона.
-Ні! Не рижий!
-А який тоді?
Я мовчала, бо не могла визначитись. Бо бракувало слів. Бо вони були не оранжеві, не морквяні, а якісь особливі.

Рижим в селі називали усіх, хто мав ластовиння. Звук від слова був мені різким і не приємним, і я аж ніяк не хотіла асоціювати його з коралями.

Коралі були “бабцині” і мама дуже ними опікувалася. Не пам’ятаю навіть чи вдягала кудись . Хіба на Колядки з кожушком, і коли сумувала за домом. В селі таких коралів як у мами, я не бачила ні в кого. Як і таких образів, як у нас в хаті на стінах. Як і наших кафельних п’єців. Хата наша була таким собі міксом Галичини і Глибокого Полісся. Батько водив гостей по ній як по музеї, що мене страшно нервувало і виводило з себе.

І в тому міжсвіті двох культурних реалій, в верхній лівій шухляді серванту, обережно загорнені а полотняну тканину лежали коралі.

Вони були особливі.
Бабцині вашій бабці.
Прабабцині мені, вашій мамі

І пра-прабабці Насті вам обидвом. Коралі.

В 90-х совєти їх змусили продати.
ЗМУСИЛИ – вживаю це слова, бо я ніколи не бачитиму це по іншому.

Бо союз не лише розвалився, а і з своїм розвалом хитро і по звичному вкрав від людей все до останньої копійки з їх рахунків в ощадбанку.

Усі збереження.

Крайніх так і не знайшли.

Ми, діти, мали вчитися і мали щось брати з собою їсти в гуртожитки.
Тому плачучи мама віддала коралі в комісійний.

Перед Колядками. В Рівному.
Було дуже холодно.

***

Через багато років, в 2010, я приїду до Канади і на перше своє Різдво тут розверну дарунок з коралями. Я сидітиму і плакатиму над ними цілий вечір, і мало хто розумітиме чому, аж доки я не розповім про бабцині коралі.

Життя цікава річ.

Воно ніколи не відбирає від тебе те, що має бути твоїм. Воно може змусити тебе сумувати, розмірковувати, згадувати, плакати, чекати, для того, щоб ти усвідомив потребу, цінність, вагу, зміст, але завжди-завжди поверне тобі те, що істинно твоє.

Як добре. Так і погане.

А як не тобі, то твоїм дітям, внукам, правнукам.
Таке життя. Такий його плин.

Відновленої скрині ще у багатьох нема.
Їх відібрали у нас в комісійні.

Але ми всі їх відновимо.
Коралі за коралями.

Бабцині.

***

Дякую неймовірним майстрам, що допомогають мені відновити нашу скриню

Oksana Boriychuk – Прикраси з українським характером

Rogneda Dark – Майстерня авторських сакральних прикрас 

Коли темінь навколо непроглядна, а небо твоє розрізає блискавками та громами на тисячі дрібних скалок; коли кидає тобою поміж хвиль високих життєвих так, що сил боротися здається вже немає – вони раптом променем серед бурі нічної з’являються

ЛЮДИ МАЯКИ

Їх нечіткий сигнал на початках має лише одну мету – дати тобі маленьку надію.

Проте найслабша надія в найвагомішу мить є найпотужнішою силою.

Турбулентність світу раптом стихає (навіть якщо уявно) і тонка примарна нитка світла переростає у все твоє єство; наповнює кожну твою клітину і втілює в тобі такий спокій, що в якусь мить, серед глибокого вирою бурі життєвої ти раптом починаєш посміхатися.

Світло переможе темінь!
Все буде добре!
Земля там!
Я тут!

Інколи найвідважніша боротьба – це перестати боротись і довіритись світлу.

Яке ж це щастя відшукати і знати, що в твоєму всесвіті є

ЛЮДИ МАЯКИ

❤️

Малою….

Я не боялася темних кімнат.
Не боялася шурхотів,
змій,
вовків,
дивних людей….

Баби Яги не боялася…
Видавалась вона мені звичайною жінкою побитого совєтами життя в її 70х…

Не боялась я директора школи…
І політрука я не боялась…

Навіть ВГ, найвідомішого на всю школу хулігана, не було мені страшно. Він стояв напроти мене з своїм заслиненим обличчям в ластовинні і щось дзижчав, а я не боялась…

Страх у мене був єдиний – летаргічний сон.

Я боялась заснути і жити, коли всім видаватиметься, що моя душа вже відійшла в потойбічний світ. 

Лежала я малою до півночі з відкритими очима і накручувала сама собі фільми про те, як мене запихають в гріб, закопують глибоко і  прокидаюся я там від браку повітря!

Boooo! Happy Halloween!

Летаргічний сон, чи то пак уява про нього, стала для мене найстрашнішим монстром, якого можна було уявити.

А в той час інший, справжнісінький, жив поруч і серед білого дня:

– Инночка, а таких книг на украинском нет. Вот возьми эту почитай!
– Инночка, без русского в университет никак не получится – подтягивай отметки, пожалуйста!
– Инна, ну ты что, шутишь!?!! Стыдно с твоим деревенским! Успокойся уже!

Зростаючи в україномовній родині я ніколи не розмовляла російською вдома.

Проте поза двері, щоразу коли хтось звертався до мене російською – я відповідала російською…

Бо могла
Бо вміла
Бо знала

Бо хотіла бути успішною
Бо хотіла належати…

Бо здавалось мені, (чи то пак так мені підлітку вдовбали), що це правильно, що так ввічливо, що так треба….

І монстр зростав….
Завдяки мені…
Сильнішав…

В 2014 я назавжди перестала розмовляти російською …

В 2022 я перестала розуміти цю мову ….

Але не перестала усвідомлювати –  я годувала його – монстра….

Свідомо. Підсвідомо.
Підгодовувала…

І тепер, коли бачу, що він накоїв – монстр, котрого я ж зростила – своєю толерантністю, своїм розумінням, своєю гуманністю – мені хочеться впасти в летаргічний сон!

Закопайте мене глибоко і темно!
Щоб я не бачила і не чула!

Як МИ –
САМІ Ж –
свідомо!!!!
ВИБИРАЄМО і далі годувати монстра котрий поїдає наших власних дітей….

#genocideofukrainians #russiaisaterroriststate

Від 24 лютого до 9 березня був один довгий жахливий день, коли мозок просто фізично не відключався.

Війна.
Не спати.
Писати листи.
Звернення. Пікети.
Шукати інформацію. Ліки. Броню. Гроші.
Робити. Щось робити. Все що можна робити!

А 10 березня я побачила дівчинку з косями.

Вона жила з бабусею. І бабуся їх їй заплітала. Шурхіт дитячого волосся по поморщених руках.

І останні слова –
Не бійся…

Світ перевернувся на до і після зустрічі
не рідної, але такої моєї дитини.

Дівчинки, котру ніколи не повернути.

Зломаний цвіт
Втрачене покоління
Безкінечно глибокий біль
Прірва майбутнього котрого ніколи не буде

Я не знаю навіщо ми приходимо в цей світ, якщо він досі сповнений таким нісенітним безглуздям як війна в котрій гинуть діти.

Я чула слово війна багато разів.
Зніміла до нього.

Слово стало книжково-телевізійним

Дівчинка з косями
Моя війна

Прости

💔

• Вуйку, Вуйку, коли царі прийдуть?
• А я звідки знаю?
• Я спати хочу, Вуйку…
• Не гідно спати ще, як царі не були. А то заснеш, а вони за вікнами. Все Різдво минеться, а ти спала.
• Але в мене очка закриваються…
• То ти таки мала ще, а не дівка, га? А вон чуєш дзвін за вікнами. То вони вже коло Стаха. Зараз коло нас будуть. Чекай!!!

Очі і далі напів сонні, але ти через силу підіймаєш свою 6 річну замучену голову і намагаєшся обидвома вухами слухати.

Де він той дзвін?

Повіки таки затуляються…
Сниться зелений пастівник…
І Ласька – корова…
І лепіш. І гуси…

Грим! Грим! Грим!

***

Пастух 1: Ой прийміть нас люди добрі, до своєї хати, бо прийдеться поміж степу марно погибати!
Пастух 2: Як ми пасли стадо, й сумна була рада, і в сні ангел нам явився…

***

Ти сонна і зовсім спантеличена раптом прокидаєшся до великого дійства.

Твої очі великі і ти не зовсім розумієш, що відбувається, але всім своїм дитячим єством ти усвідомлюєш, що ти не хочеш пропустити жодної миті того, що має бути за мить.

***

Стрілець: Я стрілець молодий, із війни вертаю
І до міста Вифлеєма дороги шукаю…

***

По черзі до хати заходять не люди, а герої.
Їх вбрання, голоси, постаті наче з іншого всесвіту. Нізащо у світі ти не повіриш, що то Іван Костриць чи Іван Порохатів (вашого тата вуйко), чи Стефан Чекіст, чи ще хтось кого ти бачила сотні разів разом з вуйком в майстерні, чи в церкві на Службі Божій.

Світло падає на їх постаті. Відбивається від чудотворних костюмів і створює відчуття казки.

Тобі страшно. І цікаво.
Тобі страшно цікаво, що буде далі…

***

Пастух: Гляньте браття світло б’є, Хтось з мечем біжить сюди. Певно Ірод той проклятий, хоче нас отут скарати!

***

Ірод наказує воїнові шукати дітей по хаті і ти перестаєш дихати. Ти стаєш їжаком. Згортаєшся малим клубком і ховаєшся за плечима вуйка.

Тобі страшно. Тобі цікаво.
Тобі страшно цікаво, що буде далі…

***

Ірод: Замовчіть мені прокляті!
Бо скараю вас в цій хаті
Гей, шукайте волі мої!!!

Воїн: Тут нема дитини тої!!!

***

Ти видихаєш… Але розумієш, що це не завершення. Ти усвідомлюєш, що десь є маленький хлопчик до двох літ, котрий в великій небезпеці і котрому потрібна поміч усього білого світу…

Царі виходять з хати, з гучною колядою,
а тобі тобі вже зовсім не хочеться спати.

Ти хочеш вбирати на себе непереможні лати і бігти босою посеред ночі тим самим пастівником до людей і питати – Чи ви знаєте, де є малий Ісус? Чи може ваші сусіди знають? Я маю нагально сказати Ісусові щоб він ховався! Ірод шукає за ним. Він сердитий. Він зло. Він хтось, кого ми не хочемо в нашому домі, в нашому селі, в нашому світі.

Добро має перемогти!

❤️

Через усі роки, Вертеп (наш Лапшинський Вертеп) залишиться для мене неймовірним дійством правди.

Правди про те, що Різдво є народженням кожного з нас. Народженням нашого усвідомлення того, хто ми є і ким ми хочемо бути в цьому світі.

Вибір є завжди
З Різдвом Вас. Щодня.

Люблю. Ваша загублена поміж світів мама.

❤️

Є у мене спомин.
Мені може 6, може 5, може і менше.
Я вкрита чимось теплим на бабциному ліжку.
На стінах образи в вишитих рушниках.
Сон долає мої тяжкі повіки.
А на стелі, під світлом.
Гойдається “павук”

Найменший подих, чи протяг, чи рух змушує його оживати. Він гармонійно погойдується в вечірньому світлі, відбивається тінню на стінах, на столі, на моїй долонці.

Він як всесвіт.
Витончений. Світлий.
Дослухається до твого дихання, і рухається куди спрямуєш – подорожує разом з думками.

Він то гармонійний, а то розгойданий; проте завжди відшукує баланс врешті решт.

Він заколисує тебе навіть не торкаючись.
Він навіває солодкі мрії про тепле сонечко, стежку і колосся, що ти торкатимеш руками.

Він магічно незвичний, і щоразу інший.

Ти врешті решт не стримуєшся і закриваєш очі.

В солодкому відчутті митті між сном і дійсністю, ти якимось чином вилазиш на шафу, розправляєш рученята і летиш!!!!

І тобі зовсім – зовсім не страшно, бо чудом ти розумієш, що це сон, і нагадуєш, що Дзідзьо якось казав: Літати у сні – означає рости великим.

Серце твоє наповнюється радістю.

Чи то від того, що завтра ти будеш великим, чи тому, що ти вмієш літати, а можливо через те, що ти нарешті бачиш, який прекрасний Всесвіт.

І який маленький у ньому павук.

❤️
Наш перший Різдвяний Павук 2020
Люблю Вас.
Мама
❤️

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Різдвяні “павуки” з соломи.
Ресурс: Музей Івана Гончара – Національний Центр Народної Культури
https://honchar.org.ua/p/rizdvyani-pavuky-z-solomy/?nggpage=2

Різдвяний «павук» – традиційна прикраса оселі в Україні на різдвяні й новорічні свята. Таких «павучків» вважають символом Всесвіту. Зроблений із солом”яних трикутників “павук» вважається таки не просто прикрасою, а являє собою своєрідну модель світобудови і вважається гармонізатором простору.

Здавна «павуків» підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки кругообігу повітря – через вхідні двері та з палючої печі – великий «павук» разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки. Вірили, що постоявши під павуком, можна  позбутися негативу і отримати позитивну енергію з космосу.

Згідно з народними повір’ями, павук виганяє злих духів. Але старожили оповідають, що дівчата плели павуків на Гнатія (2 січня) – аби парубки любили, аби доброго чоловіка мати. Тут переконані: павук притягує родинне щастя.

Павук має висіти до Водохреща, потім його спалюють. Однак у багатьох місцевостях такого звичаю немає, павуки висять в хатах роками

Миколай добрий.

Він знає, що ти дитина.
Він знає, як тяжко всидіти на місці.
Він відчуває, коли ти боїшся і хочеш обіймів.
Він зрозуміє, чому ти не втримався і заплакав.
Він може розмовляти одним-єдиним поглядом.
Він невидимий, але постійно присутній.
Він вміє посміхатися без посмішки.
Він знає, коли ти точно спиш.
Він знає, про що ти мрієш.
Він чекає на твоє добро.
Він сподівається.
Він добрий.
Він – ти

❤️

Попри всі негаразди,
Попри всі життєві труднощі,
Попри сум, розпач,тривогу і непевність –
Бережи Миколая в своєму серці

До інших, і до себе –
Будь добрим!

❤️

• 

Якось я прочитала вислів: Коли тобі зле, вступися. Знайди місце, де тобі добре.

Ти не дерево.

Від тоді я думаю про коріння.
Чи й справді без нього ми?

Пересуваємося по Кулі Земній.
Снуємо вздовж і впоперек, шукаючи щастя.

І хоч нам, людям, “ґрунту те треба, землі немає, то буде небо”* – я не можу позбутися переконання, що ми таки маємо його – коріння…

Коріння, яке глибоко тримає нас там, де ми і наші пращури з потугами проросли, вперше побачили сонце, перебороти вітри та паморозь і розправили віття.

Воно, наше невидиме людське коріння, живе не в землі, а в наших спогадах і артифактах, котрі ми тягаємо за собою по всіх життєвих сновиганнях з одного краю світу до іншого.

Воно, наше невидиме коріння, не дає ніколи забути, хто і чому ми є.

❤️

Озираюсь навколо себе і бачу його скрізь.

Пра-пра-бабцина сорочка.
Образ від пра-дзідзя.
Ця світлина.

Речі, котрі завжди пакуватимуться до валізки в першу чергу.

Коріння, котрому не потрібно ґрунту, але котре не може жити без моїх і ваших спогадів.

❤️

На світлині ваші
Пра-Бабця Галя Глушок.
Пра-Дзідзьо Іван Глушок.
Бабця Наталя Розум (Глушок).
Бабцин брат – Вуйко Микола Глушок

*Крилатим ґрунту не треба.
Немає землі, то буде небо. – один з улюблених мною віршів Л. Костенко. Тут у виконанні Б. Ступки: https://youtu.be/RV9jUGyXznU

• 

Життя в кількох вимірах воно таке.

В одну мить ти розгрібаєш десятки електронних листів, зобов’язань та обіцянок, в іншу, за несподіваним збігом слів, речей і спогадів, ти раптом опиняєшся на Голубовому подвір’ї за тисячі кілометрів і десятки років від реалій.

❤️

• Бабцю, коцик брати?
• Бери, бери. На чім сидітимете, як Ласька буде пастися? Підстелиш під дупцю, щоб зимно не було.
• А іншого коцика немає? Той кусає.
• Не кусає він ніц. Він тепленький.
• Не люблю я його бабцю.
• А ти його любити не мусиш. То не кавалєр. То коцик. Бігом біжіть, бо вже Ласька коло пастівника, а ви тягнетеся, як сморід по штанях.
• Дзііііідзюююю, я вашу ґараґулю взяяяяяла. Добреее??
• Чекай. Постій. Скажу щось. Ганьку не зачіпати. Чуєш? Інші діти най що хочуть роблять, а вам обидвом не вільно – чули? Вона добра.
• Чули дзідзю. Чули. А ґараґуля?
• Ґараґулю візьми. І горішків на тут – тримай.

❤️

Коли ти відчуваєш, що тебе майже засмоктало в віртуально виснажливу чорну діру, світ раптом нагадує тобі про усі твої інші виміри.

• Мам, коцик брати?
• Бери, бери. Накриємо нозі, як коло ватри сидітимемо.
• А іншого немає? Той кусає
• Він кусає тільки малих дітей, рідна.
  Дорослим він гріє душу.

❤️

Ваші виміри завжди з вами.

Не забувайте

❤️

• Ласька – корова
• Пастівник- пасовисько для корів
• Ніц – нічого
• Кавалєр – хлопець з котрим маєш романтичні стосунки
• Дзідзьо – дідусь
• Ґараґуля – палиця
• Нозі – ноги, ноженята
• Голубове Подвір’я – назва родинного обійстя ваших пра-бабці та пра-дзідзя по бабці Наталі (Глушок Галина Василівна та Глушок Іван Маркович)

#галицькийговір #моївиміри #загубленапоміжсвітів #вашамама

Порохачівкою називали обійстя, де Ваш тато народився та виріс.

Я минала Порохачівку малою дівчинкою йдучи до церкви за руку з бабцею.

Я минала Порохачівку юначкою йдучи до клубу на танці та граючи вар’ята з друзями

Я минала Порохачівку, коли тато тримав мене за руку вже нареченою.

Я приїхала на Порохачівку невісткою, коли ми одружилися.

Приїхала і закохалася в спокій.

❤️

Розлогий горіх, що накривав пів даху.
Вишневий садок, що був місцем схованки.
Трощі, на видноколі поза Козійчиною хатою.
Лелеки, що повертаються додому.
Воркування горлиці зранку
Зорі на простяг руки.
Цвіркуни
Сон

Оселя нагадує мені той час
Тому і кличу – Нова Порохачівка

❤️

За тисячі кілометрів від України.
Бабцині руки і черешні.
Ми знову вдома.

Люблю вас.
Добраніч.
Мама.

*Грати вар’ята – дуркувати, жартувати

#галицькийговір
#новапорохачівка
#загубленапоміжсвітів