Спогади.
Сьогодні вже Завтра буде Вчора.

Ми викривлятимемо факти, домальовуватимемо історії,
витягатимемо з закутків те,
в що хочеться вірити.

Бо пам’ять вона така ненадійна…
Бо наше єство працює виключно на фізичне самозбереження з метою продовження роду людського. Чітко. Як годинник працює.

Отож, я пишу вам про минуле більше, ніж про сьогодні. Бо якось стримала себе на думці, що мої спогади виринають і гаснуть дуже швидко. І що навіть коли я ділюся ними з вами, ви мало їх пям’ятатимете. Вони мої. Далекі. Не ваші.
Я слухала саме так. Колись. Давно. Тоді, коли
запитання ще мали шанс знайти відповідь.

❤️

Отож про вчора.

Вона летіла.
Комета.

Велика. Потужна.
Могла б стерти нас усіх з нашими політичними суперечками і непорозуміннями в товсту крапку.

Але всесвіт вирішив дати роду людському ще один шанс. Ловіть. Самозберігайтеся.

Про неї говорили ще з березня. Не гучно.

В березні шпальти були переповнені переліком загиблих та конспіраційними теоріями про Covid 19. Ніхто не дбав про комету.

В липні всі втомились, перестали рахувати і підняли очі до неба.

Заметушились. Зацікавились в астрології. Відчули себе навіть обізнаними: тут Велика Ведмедиця, а тут і гостя наша тобі. Прошу!

Ми вишукували її усіми можливими алікаціями, а уздріли випадково. Чуб потягнув в потрібний бік на прогулянці, якраз перед заходом сонця.

Neowise Четвер, 22 липня, 2020 року, 9.06 вечір

Дивне відчуття дивитись неозброєним оком на потойбічне

Раптово усвідомлюєш, що один на 6800 років шанс – у тебе. А ще чітко розумієш, що бачив у житті набато прекрасніші речі…

Тоді, коли прагнув побачити…

По новому мудра ❤️

Дякую, що завітала.
Пролітай далі, прошу!

#загубленапоміжсвітів

В житті дуже важливо знаходити місця спокою.

Коли мені було 5, моїм місцем спокою була списана парта в порожній великій кімнаті, котра якимось чином потрапила в наш дім. На ній, під нею, поруч з нею були купи книжок. Я ковзала по витертій дерев’яній лавці до середини стільниці і зникала. Розчинялася в палітурках, малюнках, словах, розповідях, в собі…

Коли мені було 10, моїм місцем спокою був дуб поруч погорілої Белеліної хати. Він стояв поміж двох обійсть та дороги на три боки. Сидіти під ним було дивно і спокійно. Велич віття над головою була такою могутньою, що здавалося ти поруч з живою істотою, про існування котрої не знав ніхто окрім тебе…

Коли мені було 15, моїм місцем спокою був міст над залізничними коліями в Сарнах. Металічні рейки вилискували на сонці і вабили кудись далеко-далеко. Інші, поржавіло-бурі нагадували, що не всі шляхи відкриті. Старі дошки погойдувалися від кожного кроку перехожих. Заколисували. Обіцяли. Щось… Можливо… Колись….

Коли мені було 20, моїм місцем спокою був він… Двох касетний магнітофон Panasonic. Телепортал в інші виміри через записи Roxette, Aerosmith, Ace of Bace і інші хіти 90х…

Коли мені було 25, моїм місцем спокою була маленька кімната-бульбашка, де спав Миколка. Сопів. Мріяв. Бурмотів. Виростав…

Коли мені було 30, моїм місцем спокою був цвинтар. Я сиділа на узбіччі, тримаючи в долонях обличчя, в обзорі увесь Лапшин і усвідомлювала – життя має свій початок і закінчення. Цінуй… Будь… Зараз… Тут…

Коли мені було 35, я не мала місця спокою. Я постійно кудись бігла. Вправляла свою англійську. Налагоджувала зв’язки. Боялась не встигнути. Хвилювалась за майбутнє і прораховувала кожен наступний крок. Тремтіла…

Коли мені виповнилось 40, моїм місцем спокою стала Нова Порохачівка. Несподіване місце спокою і безмежної надії, що все буде небо, і зорі, і блакить озера, і дитячий регіт, і розмальовані камінці, і комарі, і світляки, що вже давно не існують в інших світах….

Навіть коли нічого в житті не вдається, ніколи не переставайте шукати свої місця спокою….

Це важливо.

Люблю,
Ваша Мама

Born in Ukraine and raising my son and my daughter in Canada, I’m choosing not to be a mystery to my kids.

This is me.
Vulnerable, resilient and loving. 
Missing my motherland incredibly and being thankful for the new home I’ve found on the other side of this wonderful world.

With my memories, feelings, worries and hopes.

Усім, кому потрібно, обіймаю ❤

Я не можу нагадати жодних Зелених Свят на Поліссі.

Мабуть тому, що шкільний рік закінчувався в травні і мама завжди відвозила нас до своїх ❤️

☘️☘️☘️

Донцю, треба зіллячка назбирати до неділі ❤️

День мав бути довгим, а подорож мрійливою.

Бо не було обмежень, куди йти і про що думати. Головне – наповнити кошик запашними польовими квітами.

Ти завжди знав, що не загубишся.
А тепер тобі в цьому довіряли – іди!
Чи не найзаповітніша місія?

Шлях випадав якось сам по собі. Спочатку на пастівник, через рови до Білої, тоді під гору, а далі – куди очі дивляться. В світ!

Кошик наповнювався рожевою і білою кашкою (конюшинкою), блакиттям Петрових Батогів і різнобарв’ям польових квітів, наймення котрим я так ніколи і не знатиму…

Думки забарвлювалися мріями.
Не розрізнити вже було, що правда, а що ні.

Мовчання змінювалося мугиканням.
Ох, як би то хто занотовував по дитячому вигадані пісні та вірші.

Сонце було завжди поруч. Як і думка про дім.
Озирався назад, переконуючись, що він там…

Он Біла…
Там пастівник і Ласька десь там…
І дім….

Повертався додому до заходу сонця.
З повним кошиком квітів.

Хата пахла літом.
Встелена лепішем підлога.
Замаєні Дзідзьом чи Бабцею образи.
Два зелені деревця встромлені на воротях.

І Ласька – чорна з білими латками корова з зеленим заквітчаним вінком на шиї.

Вуркували горлиці.
Ти був вдома.
Спокій.

☘️☘️☘️

Все що залишилось від них – образ.
І ще обіцянка маїти свою домівку щороку.

❤️

Замаїти – прикрасити домівку та подвір’я зеленню
Дзідзьо – дідусь
Бабця – бабуся
Зіллячко (тут) – квіти
Пастівник – місцина на котрій випасали корів
Лепіш – Аїр Тростиновий, Лепеха

❤️

Зелені свята — традиційне свято українського народу, пов’язане зі створенням світу. Вважається, що в цей день Бог створив Землю і засіяв її зеленню. Трійцю ще прийнято називати П’ятидесятницею (бо святкується на 50-й день після Великодня). Напередодні цього дня будинки прикрашають зеленню. Свято Трійці символізує собою початок літа, день прославлення процвітаючої природи, найзеленіше свято у році! Люди несуть додому святкові букети, щоб прикрасити ними домівки

#зеленісвята #бережисвоє #галицькийговір

Писанок ми не писали. Робили крашанки.
Цибулиння збиралося за кілька місяців до свят і трималося в сухому місці до часу.

Нам малим просто помаранчеві яйці були нудними і ми вигадували різні варіанти, як помалювати їх креативніше.

Пам’ятаю, як порізали на тоненькі смужки гумову камеру з ровера Україна 😄, начіпали їх в різні боки на яйце, а тоді в цибулиння. Яйце виходило в зіроньки чи кільця.

Або наліплювали різні листочки на яйце, запихали в капронові колготи, зав’язувати по краях і так варили.

Зовсім інший, просунутий рівень крашення то був. Ми носилися з тими витворами гордо і почували себе Рембрантами ❤️

Не всі яйці дозволялися до наших дитячих експериментів.

В окремій, недоторканій купі були моцаки.
5-6 особливо відібраних до бою!!!

Батько (ваш дідо Пільо) серйозно готувався.
Відстукував обережно кожне до зуба, дослухався і вимагав повної тиші в процесі. Що він чув і як він їх відбирав, я так ніколи і не зрозуміла. Але було в тому відборі щось магічно привабливе, щось предавньо вивчене від діда -прадіда, щось таке неймовірно важливе, що ми малими переставали дихати доки всі моцаки були визначені.

Якщо б у селі був Stanley Cup or Superball Championship, то якраз То Воно і Було б!

Битва Моцаками!

Суть проста: гострим боком яйця б’єш гострий бік опонента. Якщо його яйце розбилось, б’єш тим самим гострим боком тупий бік опонента. Розбив обидва – забираєш яйце собі. Якщо ж він розбиває твоє, опонент веде.

В доброму випадку, додому з одним моцаком поверталося відро, а то і більше варених яєць 😄 Що мама робила з ними, до тепер не втну.

В гіршому випадку, додому поверталися розбиті до крові носи 😄 Бо в битві, як в битві. Попробуй стримай себе, коли якийсь поц видає гусяче яйце за куряче 🤣

Щороку на Великдень в Канаді, я дістаю в дарунок писанку. Пречудовий крихкий витвір мистецтва, котрий зачаровує своєю красою.

Щороку на Великдень я дивлюсь на неї та посміхаюся з думкою про моцаки. Прості зафарбовані в цибулиння крашанки. Найміцніші та готові до бою.

❤️

Традиції житимуть, доки Ви їх берегтимете!

❤️

Сьогодні відійшла у вічність моя бабця Галя ❤️
Світ спинився від бігу, від гомону, від турбот.

Мій світ став меншим.

Меншим на теплу посмішку, на слово “донцю”, на рожеві щічки, на теплий сирцьо з молочком, на любов таку, яку лише вона могла мені подарувати.

Боже, благаю Тебе ❤️

Допоможи моїй бабці знайти мир в Тобі.

Допоможи їй відчути спокій і пізнати, що Ти любиш і дбаєш про неї безмежно. Заспокой її душу на шляху до Тебе. Дозволь їй відчути Твою величну присутність і бути з Тобою на віки вічні.

Амінь

❤️

Спочивай, моя рідна, з миром.

У безмежному світі Божого світла – де немає кордонів, відстаней та печалей.

Де ми можемо бути поруч один одного тоді, коли ми хочемо – без жодних обмежень

Молитимусь за Вас усе моє життя, як Ви молилися за нас усіх.

Любитиму, кільки віку.

Пам’ятатиму

Завжди

❤️

Вічна Пам’ять

❤️

Коли я була малою, я не боялася мріяти.
Мріі були кольоровими,
яскравими,
Б
Е
З
М
Е
Ж
Н
И
М
И
Глибшими ніж океан
Довшими ніж річка Ніл
Ширшими ніж цілий всесвіт
Досяжно радісно можливими!

❤️

А потім раптом жодної

Я не певна, коли вони почали зникати
Все ніби йшло своім шляхом
Спланованим
Щирим

І якось байдуже навіть спершу було
Ну нема, той нема
Осягла
Може

Все?

Проте щоразу, коли пам’ять поверталася до маленької дівчинки – на одинці з собою – обличчя розпливалося в посмішці.

Але ж і мріяла я ❤️
Чому ж перестала…

І прийшло усвідомлення, що

перекроіла я мріі своі з
несподівано
кострубато
розляпано
кольоро
теплих
на
витончено обгрунтовано вирівняно потрібні
.
.
.

І стало сумно

Бо
Мріі, вони, знаєш, мають здатність збуватися

❤️

Прорубала вікно собі, там де мріяла 😜

#напівгаличанка #напівполіщучка #загубленапоміжсвітів #вашамама

Десь через рік після вибуху Чорнобиля, наше життя перетворилось на “казку”.

Інформація про трагедію як і радіоактивне повітря просочувалося через всі щілки порепаного Союзу.

Не втримаєш…

Світ хвилювався.

Світ співчував.

Світ гудів.

Світ надсилав гроші…
Кошти “плили рікою” до дітей….
Рахували іх звісно не діти, і навіть не батьки…

Двічі на рік, увесь клас, а то і ціла школа іхала на оздоровлення.

Крим, з недосяжного, перетворився на свій

Ялта
Алушта
Алупка
Бахчисарай
Очаків
Одеса
Симферопіль
Севастопіль
Євпаторія

Наші ❤️

Там проходило наше літо
Там ми закохувалися
Там ми мріяли
Там ми були

Там ми ставали галкою в переліку тисяч інших…

Дітей, котрим Кримське повітря та чорноморська вода повинні були стати ліком від ідіотизму дорослих…

Якось мамі там подарували гаманець.
Горіхового кольору Луі Вуітон
Мама була щаслива…

Він здавався таким справжнім тоді ❤️
Як і багато інших обіцяних речей, та вчинків.

☘️☘️☘️

Вікна мого офісу дивляться на Bloor
Louies Vuitton on the corner
$ 930 за гаманець…

Таке бажане колись, є повним безглуздям сьогодні…

Не бачу жодного сенсу в брехні.
Краще посаджу яблуні.
Такі, як вдома,
Низенькі

☘️☘️☘️

Люблю вас, діти ❤️

#загубленапоміжсвітів #вашамама

Книжки були в нашому домі завжди.

Дорослі, серйозні, стояли рядами в книжкових шафах по обидва боки вітальні, або купою в голів’і батьківського ліжка.

Чингізхан – два непідйомні зачитані томи.

Орест Субтельний – ретельно загорнений в радянську газету.

Остап Вишня – так, без обгортки.

✍️✍️✍️
“Ленін”
(Жалоба)

Ленін
Одне тільки слово, а що додаси до нього?
І що з цього слова вилучиш?
Ленін ..
Це все…
Все в слові єдинім.
Ленін.
Ціла епоха…
Синтез геніальності людськоі
Ленін.
…
Леніна можна не любити!…
О, як його не любили!
Леніна можна ненавидіти!
О, як його ненавиділи!
Леніна можна класти, проклинати!
О, як його проклинали!
Але не вклонитися перед його постаттю, не схилити чола перед його могилою – не можна!
Бо він – ЛЕНІН!”
.
.
.
Тьху ти!
Вмів чортяка! Тому і стояв без обгортки …
Синтез геніальності людськоі…
.
.
.

Дитячі, наші, були всюди –
В шухлядах
В ранцях
В ліжку
Горою на старій списаній шкільній парті
За гіршого випадку для нас – посортовані в купу
За кращого – просто так, насипом врізнобіч…

На горищі. В ящиках. Не популярні. Притрушені то старим одягом то блискучою кукурудзою…

В маминій сумці.
В батькових руках.

♥️

Я не пам’ятаю себе малою з іграшками.
З історіями та ліхтариком під ковдрою до перших півнів пам’ятаю…

Пам’ятаю, як Н.Ф., бібліотекарка, змусила переповісти усі 5 одиниць о 4 по полудні.
Бо взяла я іх о 1 тогож полудня, прочитати усі так швидко звісно не могла, і створювала безсоромна ій зайву роботу, вписуючи та виписуючи нові наймення та авторів в неогрітій сільській бібліотеці.

Переповіла.
Усі п’ять.

Н.Ф. слухала.
Потім зняла рукавиці в холодній до кісток кімнаті, дістала мою облікову картку і запропонувала:

• Ході-но в той комнаті подівісса, дочечко…

І ми пішли до дорослого відділу…

♥️♥️♥️

• Мам, ти світишся!
• Знаю, тримаю добре чтиво в руках

♥️♥️♥️

Там, на горішніх полицях будуть книжки, котрі ніколи не полишать нашого дому.

Читайте. І думайте.

Бо про Леніна, як і про все інше в цьому світі, можна читати двояко…

☘️☘️☘️

Ході-но – ходім
Подівісса – глянути, подивитись
Дочечко – доню

☘️☘️☘️

#поліськийговір #побаченнязкнижкою #загубленапоміжсвітів #вашамама

Літом хата йшла на відпочинок.
Вікна засувалися фіранками.
П’єци глибоко спали.

Рух переносився до Літноі Кухні.

Рано раненько, ще крізь сон, до путні струмком помпалася вода. Двері відкривалися навстіж. На цибульці з шкварками смажилися яєчка і заливалася кип’ятком “кава” Курземе.

День починався.

Сніданок та обід перехоплював хто коли міг. Нашвидкоруч. Перемовляючись, хто має бути де та коли.

Нам, малим, знову нагадувалося куди краще не лізти, щоб вечором не стояти на гречці коліньми. Наказувалося з Г* не зачіпатися, і на іі жарти не відмовляти, бо вона від Бога вільна і образити іі то великий гріх.

Тоді – в різні боки!

Робота кипіла цілий день.
У кожного було своє діло, котре в цілому зводилося до одного – не згайнувати Богом даний файний день.

Бо то також гріх

А ввечором,
Всі добре перемучені,

Повзли до Літноі кухні

Вода дзюрком поливалася на змучені дзідзьові руки, на запилене вуйкове обличчя, на замурзаний дитячий ніс

Та йдете вже? До столу? – бабця

Нам, малим, повторювати не потрібно було більше як кілька раз.

Всідалися по краях, де було місце – але так, щоб говірку дзідзьову чути було. Бо, говірка його – вона смачнішою була за будь-яку перекуску.

Він спершу говорив справу дорослу – то з нашим вуйком, то з сусідським, що залишався до вечері. Говорив повільно, розважливо, потягуючи цигарку. Кожне слово виважував, перед тим, як сказати. Думав. Слухав. Запитував. Відповідав

Тоді позирав на нас примруженим оком:

• Ще не хочеш спати, донцю? Пізно вже.
• Ні, дзідзю. Не хочу.
• Ну то кажи, коло ставку була сьогодні?
• Не була дзідзю. На пастівнику була. З Лаською.
• Вважай, дитино. Бо правду кажу тобі, в тому ставі крокодили є. Клацне, і не оговтаєшся. Чуєш?
• Чую, дзідзю. Вважатиму.
  Око дзідьове примружувалося ще більше. Обличчя розповзалося в посмішці. Цигарка диміла поміж пальців спрацьованих рук.

Ти міг сумніватися в чому завгодно в світі.
Але щиро вірив, що крокодили в тій калабані таки є…

Тому пригортався до нього і також примружував око.
Доросла говірка поверталася до столу.
Спокійна. Розважлива. Тиха.
Про день новий
Що прийде
Знову

Кімната затягувалася димом.
Чи то сонним полоном
Чи то мріями

Все вже здавалося заспокійливою байкою

Окрім крокодилів в ставку
Вони були справжні
Завжди

❤️

Якась неймовірна сила є в тому, щоб бути поруч один одного, коли день добігає до кінця…

Дзідзя немає у вас жодного.
Зате ми і наші історії є
І ще крокодили
Гарантовано
🥰

☘️☘️☘️

☘️☘️☘️

#галицькийговір #напівполіщучка #напівгаличанка #загубленапоміжсвітів #вашамама