Скриня

ЇЇ не було.
Була верхня ліва шухлядка в серванті. А в ній, в загорнутому полотні, бабцині коралі.

Мені малій було тяжко визначити їх колір.
Якось впотайки, показуючи їх старшій сусідці-подрузі, спитала:
-Який то колір?
-Рижий? – визначила вона.
-Ні! Не рижий!
-А який тоді?
Я мовчала, бо не могла визначитись. Бо бракувало слів. Бо вони були не оранжеві, не морквяні, а якісь особливі.

Рижим в селі називали усіх, хто мав ластовиння. Звук від слова був мені різким і не приємним, і я аж ніяк не хотіла асоціювати його з коралями.

Коралі були “бабцині” і мама дуже ними опікувалася. Не пам’ятаю навіть чи вдягала кудись . Хіба на Колядки з кожушком, і коли сумувала за домом. В селі таких коралів як у мами, я не бачила ні в кого. Як і таких образів, як у нас в хаті на стінах. Як і наших кафельних п’єців. Хата наша була таким собі міксом Галичини і Глибокого Полісся. Батько водив гостей по ній як по музеї, що мене страшно нервувало і виводило з себе.

І в тому міжсвіті двох культурних реалій, в верхній лівій шухляді серванту, обережно загорнені а полотняну тканину лежали коралі.

Вони були особливі.
Бабцині вашій бабці.
Прабабцині мені, вашій мамі

І пра-прабабці Насті вам обидвом. Коралі.

В 90-х совєти їх змусили продати.
ЗМУСИЛИ – вживаю це слова, бо я ніколи не бачитиму це по іншому.

Бо союз не лише розвалився, а і з своїм розвалом хитро і по звичному вкрав від людей все до останньої копійки з їх рахунків в ощадбанку.

Усі збереження.

Крайніх так і не знайшли.

Ми, діти, мали вчитися і мали щось брати з собою їсти в гуртожитки.
Тому плачучи мама віддала коралі в комісійний.

Перед Колядками. В Рівному.
Було дуже холодно.

***

Через багато років, в 2010, я приїду до Канади і на перше своє Різдво тут розверну дарунок з коралями. Я сидітиму і плакатиму над ними цілий вечір, і мало хто розумітиме чому, аж доки я не розповім про бабцині коралі.

Життя цікава річ.

Воно ніколи не відбирає від тебе те, що має бути твоїм. Воно може змусити тебе сумувати, розмірковувати, згадувати, плакати, чекати, для того, щоб ти усвідомив потребу, цінність, вагу, зміст, але завжди-завжди поверне тобі те, що істинно твоє.

Як добре. Так і погане.

А як не тобі, то твоїм дітям, внукам, правнукам.
Таке життя. Такий його плин.