Спокій

В житті дуже важливо знаходити місця спокою.

Коли мені було 5, моїм місцем спокою була списана парта в порожній великій кімнаті, котра якимось чином потрапила в наш дім. На ній, під нею, поруч з нею були купи книжок. Я ковзала по витертій дерев’яній лавці до середини стільниці і зникала. Розчинялася в палітурках, малюнках, словах, розповідях, в собі…

Коли мені було 10, моїм місцем спокою був дуб поруч погорілої Белеліної хати. Він стояв поміж двох обійсть та дороги на три боки. Сидіти під ним було дивно і спокійно. Велич віття над головою була такою могутньою, що здавалося ти поруч з живою істотою, про існування котрої не знав ніхто окрім тебе…

Коли мені було 15, моїм місцем спокою був міст над залізничними коліями в Сарнах. Металічні рейки вилискували на сонці і вабили кудись далеко-далеко. Інші, поржавіло-бурі нагадували, що не всі шляхи відкриті. Старі дошки погойдувалися від кожного кроку перехожих. Заколисували. Обіцяли. Щось… Можливо… Колись….

Коли мені було 20, моїм місцем спокою був він… Двох касетний магнітофон Panasonic. Телепортал в інші виміри через записи Roxette, Aerosmith, Ace of Bace і інші хіти 90х…

Коли мені було 25, моїм місцем спокою була маленька кімната-бульбашка, де спав Миколка. Сопів. Мріяв. Бурмотів. Виростав…

Коли мені було 30, моїм місцем спокою був цвинтар. Я сиділа на узбіччі, тримаючи в долонях обличчя, в обзорі увесь Лапшин і усвідомлювала – життя має свій початок і закінчення. Цінуй… Будь… Зараз… Тут…

Коли мені було 35, я не мала місця спокою. Я постійно кудись бігла. Вправляла свою англійську. Налагоджувала зв’язки. Боялась не встигнути. Хвилювалась за майбутнє і прораховувала кожен наступний крок. Тремтіла…

Коли мені виповнилось 40, моїм місцем спокою стала Нова Порохачівка. Несподіване місце спокою і безмежної надії, що все буде небо, і зорі, і блакить озера, і дитячий регіт, і розмальовані камінці, і комарі, і світляки, що вже давно не існують в інших світах….